Новий закон «Про освіту» набрав чинності

Новий закон «Про освіту», що був ухвалений парламентом і 25 вересня підписаний президентом, набрав чинності у четвер 28 вересня. Текст документа опублікований на сайті парламенту та газетою «Голос України».

Реформа шкільної освіти безпосередньо стосується інтересів декількох мільйонів осіб, серед яких учителі, школярі та їхні батьки.

За словами міністра освіти Лілії Гриневич, освіта залишається чи не єдиною сферою в Україні, що застрягла у радянському минулому з його методами формування особистості, фабричним принципом «всі мають бути однаковими» та знаннєвим підходом – коли на дітей висипають тонну інформації, змушують її завчити, але не пояснюють, як цим користуватись та навіщо воно потрібно.

Автори ухваленого закону наголошують, що документ створює можливості для розвитку компетентнісного навчання. Зокрема, у законі закладено ключові компетентності й наскрізні вміння, якими має володіти учень після закінчення школи. Серед них вільне володіння державною мовою, математична, загальнокультурна та екологічна компетентності, підприємливість, інноваційність, економічна компетентність тощо.

У новий закон закладена нова система мотивації та підвищення кваліфікації вчителів. Зокрема, документ передбачає систему добровільної зовнішньої незалежної сертифікації вчителів. Планується, що це буде перевірка педагогів на володіння предметом, уміння спілкуватись з дітьми та використання сучасних методик компетентнісного навчання. Вчителі, які успішно пройдуть сертифікацію, отримуватимуть 20% надбавки до зарплатні.

Також будуть розширені способи підвищення кваліфікації для педагогів. Закон надає можливість учителям обирати місце та форми підвищення кваліфікації, яку можна буде отримати на тренінгах, у профільних установах та інших навчальних закладах.

Загальна кількість годин для підвищення кваліфікації вчителя впродовж 5 років не може бути меншою 150 годин. Вчитель має сам визначити коли та де проходити підвищення кваліфікації.

Закон повністю ліквідує атестацію шкіл. Також ліквідуються інспекції в районних управліннях освіти. Передбачається, що консультаційні послуги, для тих хто їх потребуватиме, надаватимуть методичні кабінети.

Натомість забезпечення якості освіти буде здійснювати Державна служба якості освіти. При цьому автори нового закону зазначають, що головною метою діяльності служби якості будуть не санкції, а рекомендації.

Законом передбачене створення реальної автономії школи, іншої системи управління та фінансова прозорість. Згідно з документом, директори обиратимуться за конкурсом. Закон передбачає, що директори зможуть самі призначати своїх заступників і педагогічний склад.

Робота з батьками

Основні завдання батьківського комітету:

1. Налагодити тісний зв’язок школи з батьками .

2. Активізувати роботу батьківського комітету , щодо роз’яснення законодавства України з питань освіти

3. Добиватись впливу органів місцевого самоврядування на батьків, діти яких порушують Статут школи .

4. Аналізувати стан навчальних досягнень учнів і виявити причини байдужого ставлення батьків до навчання і виховання власних дітей.

5. Пропагувати педагогічні знання , що зумовлять підвищення педагогічної грамотності батьків.

6. Допомагати батькам в оволодінні системою умінь, необхідних для організації діяльності дитини вдома

7. Впровадження форм роботи з сім’єю , що сприяє гуманізації взаємовідносин „педагоги – батьки”.

Батьки і вчителі повинні стати партнерами , активними співучасниками творчого процесу виховання учнів.

Функції роботи класного керівника з батьками.

• Перша функція – ознайомлення батьків із змістом і методикою навчально-виховного процесу , що організовує школа , обумовлена необхідністю вироблення однакових вимог, загальних принципів, визначення мети і завдань виховання, добору його змісту й організаційних форм у сімейному вихованні й у навчально-виховному процесі школи.

• Друга функція - психолого-педагогічна освіта батьків .

• Третя функція - залучення батьків до спільної з дітьми діяльності :

• Участь у всіх формах позаурочної діяльності ( походи ,екскурсії,вечори, змагання, благоустрій школи).
• Участь батьків у підготовці загально шкільних традиційних форм роботи ( вечори-зустрічі випускників, свята Останнього дзвоника , спортивних змагань „Тато, мама, я – спортивна сімя” , родинних свят, виставок, тощо)
• Участь у профорієнтаційній роботі школи : екскурсії на виробництво, зустрічі з цікавими людьми ).
• Участь у роботі ради школи , ради профілактики правопорушень , піклувальній раді школи
• Надання матеріальної допомоги в реалізації різних шкільних і класних заходів через установлення зв’язку школи з підприємствами , фірмами.

• Четверта функція – коректування процесу виховання в родинах окремих учнів:

• надання психолого-педагогічної допомоги в процесі сімейного виховання різних категорій учнів , зокрема обдарованих дітей ;

• надання психолого-педагогічної допомоги в розв’язанні складних сімейних проблем : підлітковий вік , профілактика формування шкідливих звичок , профілактика правопорушень;

• індивідуальна робота з неблагополучними родинами учнів ( ця робота здійснюється спільно із правоохоронними органами ).

• П’ята функція – взаємодія батьків : із громадськими організаціями , батьківськими комітетами школи і класу , шкільними радами.

Форми взаємодії педагогів та батьків.

- батьківські збори ;
- батьківський лекторій «Університет педагогічних знань»
- тематичні конференції з обміну досвідом виховання дітей ;
- презентація досвіду родинного виховання у засобах масової інформації ;
- диспут, дискусія ;

- батьківський актив.

Загальна середня освіта – нормативна база

Загальна середня освіта

Методичні рекомендації

Державні стандарти (МОН України)

Державні стандарти (МОН України)

Походження української мови

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю  творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колиш­ній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських реп­ресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.