8 травня

Тиждень мови

День козацтва 2018

Увага! Наголос!

Методичні знахідки

Щиро вітаємо

Походження української мови

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мер­твих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.

Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єд­нуються в 3 підгрупи:

-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе­ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й слов’янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов’янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Ук­раїна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Се­реднє та Нижнє Подніпров’я. Мешканці цієї території на­зивалися українцями, а їхня мова — українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («україн­ці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьо­годні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та жи­вого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачува­лася розмовними елементами. Внаслідок цього утворила­ся староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково — у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю  творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колиш­ній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських реп­ресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Що означають дні тижня?

Здавалося б, що нового можна повідати про те, що має сім днів, назви яких відомі й малечі. Однак і цього разу, я намагалася по крупиночці, по словечку знайти якомога більше знаного і багатьма нами не знаного про назви днів.

А це те, що знали наші предки і що відбирали в нас або спотворювали наші недруги й вороги. Коли ми говоримо слово "тиждень", то, звісно, маємо на увазі проміжок часу в 7 діб із певною назвою кожного окремого дня.

Проте були часи, коли тиждень складався із 5-ох і навіть 10-ох днів. Поступово декади і 5-денки змінилися на семиденки, а кажучи давньоруським словом, – седмиці.

То чому дні тижня мають саме такі назви, які відомі нині? Чи випадкові вони? Чужі ці назви чи рідні нам, українські?

В українців сучасні назви днів пов’язані не з небесними світилами, як, напр., у римлян, а більшість назв днів вказує на їх порядок у тижні, послідовність. Точкою відліку цього порядку взято неділю.

ПОНЕДІЛОК – день чоловічий. Його вважали важким днем. Справді ж бо, "по неділі", після відпочинку, нелегко братися до важкої роботи.

Тому в понеділок не починали ніякої великої справи, бо його вважали несприятливим, хоча таким був не завжди, адже мав назву Хорошдень (за прадавніх, ще дохристиянських, часів). Є й прислів’я:

Понеділок – шевський празник.

Понеділок і п’ятниця – важкі дні, вівторок і субота – легкі. У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай.

ВІВТОРОК – "второй", себто 2-ий день після неділі. Чоловічий день. Його вважали легким днем, сприятливим для початку роботи.

Щасливий день. Мав древню назву Велесдень, бо був приурочений д.-українському богові Велесові, трудівникові. Прислів’я:

Вівторок – щасливий день.

На вівторок бід зібралось сорок.

СЕРЕДА – жіночий день. Цього дня дотримувалися посту. Намагались не мити волосся, не розчісувати, не заплітати кіс, "бо в середи 40 доньок і кожна висмикне пасмо", "бо волосся перестане рости", "бо голова болітиме", "бо коса буде поганою".

Не дозволяли і різати полотно на сорочки та шити або вбиратись у нову сорочку. У дохристиянські часи середа мала назву Яродень. Сучасна назва, "середа", означає середина тижня.

Багата середа на приказки і прислів’я про себе:

Воно як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.

В середу постила, а корову вкрала. Гуляла середа, як ще була молода. Знає песик середу. Не сунься, середо, наперед четверга, бо ще й п’ятниця буде. (Не сунься, середо, поперед четвера).Середа в нас аж до п’ятниці. Середа – по коліна борода. Середа та п’ятниця – четверові не укажчиця. Середу твердо держить, а за чужим дрижить. Скривився, як середа на п’ятницю.Середа? То хай не ходить наперед четвера. Ще то не біда, що без риби середа. Як прийшла середа, то й вчепилася біда.

ЧЕТВЕР – "день чоловічий", сприятливий для різних справ. Заборони стосувалися лише деяких видів робіт. Не можна нічого садити в землю, бо з’їдять черви.

Сіяли цього дня капусту, огірки, садили квочку. Подекуди в четвер не мастили: "щоб не було павуків у хаті", не прали, "бо буде град падати", не снували, "бо хлопці снуватимуть по селі" (ходитимуть неодруженими).

П’ЯТНИЦЯ – 5-ий день тижня, "жіночий", пісний. Цього дня не виконували домашніх, особливо ткацьких, робіт. Не пекли хліба. У п’ятницю після заходу сонця, кажуть, не можна мити ложок і мисок, бо "вороги будуть тарабанити про тебе язиками, наче тими ложками".

А ось для чоловічої роботи цей день вважали легким на почúн. У п’ятницю добре орати, сіяти жито й овес.

"Проти п’ятниці сон неодмінно справдиться". І хто йтиме свататись – пощастить: "У п’ятницю засватається навіть свинячий пастух", казали. Тому й назва цього дня була – Ладодень на честь бога любові, Лада.

І лише СУБОТА носить не українську назву (а маємо ж свою!).

З уведенням християнства названа від чужого слова "сабат", "шабаш", тобто кінець роботи перед неділею, кінець робочого тижня.

Найважчий день для роботи. "Субота – не робота: помий, помаж і спати ляж".

Можна почати прибирання – легше пройде. В суботу краще всього купатись і переодягатись. Одні вважали останній будній день вдалим для початку роботи і для початку життя: "Хто народився в суботу – цілий вік буде щасливим".

Інші вважали день важким, намагалися закінчити будь-яку роботу, "бо будеш 10 субот закінчувати". Якщо в суботу одружуються ті, що народився цього дня, то казали, не матимуть дітей.

У суботу змащували долівку жовтою глиною, готувалися до неділі. Перундень. Так називали суботу давні українці, бо приурочували давньоукраїнському богові Перунові.

Субота – вся робота. (Субота – не робота. Субота – не робота, а в неділю нема діла. Субота – не робота, неділя – не вільна).

Субота – кінчається робота. Субота – не робота, помий, помаж, та й спати ляж. (У суботу помий, помаж і спати ляж).

НЕДІЛЯ – від д.-руського слова "нє дєлать", не робити.

Неділя – "не робота і не діло". Домашню роботу забороняли: "щоб не було хвороби, нещастя вдома".

Не можна в неділю шити, "бо нарве палець". Не можна рубати сокирою. Казали, що розрубана в неділю ломака, якщо її зберегти, навіть через 7 років обов’язково спалахне і згорить.